Біографія Гете: поет, мислитель і вчений

Йоганн Вольфганг фон Гете – видатний німецький поет, письменник, мислитель і вчений, чия біографія охоплює майже ціле століття європейської культурної історії. Йоганн Вольфганг фон Гете став символом німецької класичної літератури та однією з найвпливовіших постатей світової культури. Автор трагедії «Фауст», роману «Страждання юного Вертера», численних поетичних, драматичних і наукових праць, Гете поєднав у собі риси поета, філософа, природознавця й державного діяча.

Біографія Гете – це не лише хронологія дат і подій, а історія духовного розвитку людини, яка пережила епохи Просвітництва, «Бурі й натиску», класицизму та раннього романтизму. Його життя було наповнене творчими злетами, внутрішніми кризами, гучною славою, коханнями та постійним пошуком сенсу людського існування. У цій статті розглянемо життєвий шлях Йоганна Вольфганга фон Гете – від дитинства у Франкфурті-на-Майні до створення безсмертного «Фауста» і пізніх років великого мислителя.

Параметр	Інформація
Повне ім’я	Йоганн Вольфганг фон Гете
Дата народження	28.08.1749
Місце народження	Франкфурт-на-Майні
Дата смерті	22.03.1832
Основна діяльність	Поет, письменник, мислитель, учений
Літературний напрям	«Буря й натиск», німецький класицизм
Найвідоміші твори	«Фауст», «Страждання юного Вертера»
Основне місце діяльності	Веймар
Значення	Один із найвпливовіших діячів європейської культури

Біографія Йоганн Вольфганг фон Гете: дитинство й юність у Франкфурті (1749–1765)

Йоганн Вольфганг Гете народився 28 серпня 1749 року у Франкфурті-на-Майні, в заможній бюргерській родині. Його батько, Йоганн Каспар Гете, був юристом і радником, чоловіком освіченим, але суворим і педантичним. Мати, Катаріна Елізабет Текстор, походила з поважної франкфуртської родини і була на вісімнадцять років молодша за чоловіка. Від неї майбутній поет успадкував веселу вдачу, любов до розповідей і багату уяву.

Родина жила в просторому будинку на Гроссер-Гіршграбен (сьогодні це музей Гете, який відвідують тисячі туристів щороку). У хлопця була молодша сестра Корнелія, з якою він підтримував близькі стосунки все життя. Інші четверо дітей у родині померли в ранньому віці – звична трагедія для XVIII століття.

Батько особисто займався освітою сина, залучаючи найкращих викладачів. Маленький Вольфганг вивчав латину, грецьку, французьку, італійську, англійську й навіть давньоєврейську мови. Він займався малюванням, музикою, танцями, фехтуванням – усім, що належало до освіти справжнього джентльмена того часу. Батько мріяв бачити сина блискучим юристом і державним діячем.

З дитинства Гете захоплювався театром. Бабуся подарувала йому ляльковий театр, де хлопець ставив власні вистави. Цей ранній досвід сценічного мистецтва згодом втілиться в керівництво Веймарським театром і написання п’єс. Франкфурт того часу був жвавим торговельним містом, де перетиналися різні культури. Під час Семирічної війни (1756–1763) у місті квартирував французький гарнізон, і юний Гете мав змогу спостерігати за французькою культурою, яка тоді панувала в Європі.

Важливою подією дитинства стало коронування імператора Йосифа II у 1764 році, яке відбулося у Франкфурті. Чотирнадцятирічний Гете був вражений пишністю церемонії, і це видовище залишило глибокий слід у його уяві.

Студентські роки Гете: Лейпциг і Страсбург (1765–1771)

У жовтні 1765 року шістнадцятирічний Гете відправився до Лейпцига вивчати право – за бажанням батька. Лейпциг тоді називали “маленьким Парижем” через його культурне життя й елегантність. Для провінційного франкфуртського хлопця це був новий світ.

У Лейпцизькому університеті Гете формально вивчав юриспруденцію, але значно більше часу присвячував літературі, мистецтву й театру. Він закохався в доньку виноторговця Анну Катаріну Шенкопф (Кетхен), якій присвятив свої перші ліричні вірші. Ці ранні роботи, написані в стилі рококо, були легкими, грайливими, далекими від майбутньої глибини його зрілої творчості.

Гете брав уроки малювання й гравюри в Адама Езера, відвідував лекції з літератури професора Геллерта, познайомився з місцевою богемою. Він писав пасторальні п’єси, ліричні вірші, намагався знайти свій голос. Але в 1768 році важка хвороба (ймовірно, туберкульоз) змусила його повернутися до Франкфурта. Півтора року він провів у батьківському домі, повільно одужуючи.

Під час хвороби Гете пережив релігійну кризу, захопився містицизмом, алхімією та окультними науками – інтереси, які згодом відіб’ються в “Фаусті”. Мати й сімейна подруга Сюзанна фон Клеттенберг, натхненна пієтистка, підтримували його духовні пошуки.

У квітні 1770 року Гете продовжив юридичну освіту в Страсбурзькому університеті (Страсбург, що знаходився під французькою юрисдикцією). Страсбург став поворотним пунктом у його житті. Тут він познайомився з Йоганном Готфрідом Гердером – філософом, критиком, провісником нового літературного руху “Буря й натиск” (Sturm und Drang).

Гердер був на п’ять років старшим за Гете, блискучим, їдким у судженнях, безкомпромісним. Він відкрив молодому поету красу народної поезії, готичної архітектури (Страсбурзький собор став для Гете одкровенням), Шекспіра, Гомера. Під впливом Гердера Гете відмовився від штучного стилю рококо й звернувся до природності, сили почуттів, національної самобутності.

У Страсбурзі Гете закохався у Фредеріку Бріон, дочку пастора з Сезенгайма. Це кохання надихнуло його на створення чудових ліричних віршів, сповнених свіжості й безпосередності (“Травнева пісня”, “Побачення і розлука”). Але коли настав час серйозних зобов’язань, Гете відступив – перший з багатьох випадків, коли він уникав остаточних рішень у коханні.

У серпні 1771 року Гете здобув ступінь ліцентіата права (еквівалент сучасного магістра) і повернувся до Франкфурта, щоб розпочати юридичну практику.

«Буря й натиск» у біографії Гете: перші літературні тріумфи (1771–1775)

Повернувшись до Франкфурта, Гете відкрив адвокатську контору, але його серце належало літературі. Він працював над історичною драмою “Гец фон Берліхінген” – п’єсою про лицаря-бунтаря XVI століття, написаною під впливом Шекспіра. П’єса була опублікована в 1773 році й стала маніфестом руху “Буря й натиск”, що проголошував пріоритет почуття над розумом, індивідуальності над правилами, природності над штучністю.

У той самий період Гете познайомився із Шарлоттою Буфф, нареченою свого друга Йоганна Крістіана Кестнера, у Вецларі, куди він приїхав практикуватися в Імперському камеральному суді. Гете закохався в Шарлотту, хоча розумів безнадійність цього почуття. Коли ситуація стала нестерпною, він раптово покинув Вецлар у вересні 1772 року.

Невдовзі Гете дізнався про самогубство свого знайомого Карла Вільгельма Єрузалема, який застрелився через нещасне кохання до заміжньої жінки. Цей випадок глибоко вразив поета. Поєднавши власні переживання з долею Єрузалема, Гете за чотири тижні – з кінця лютого до кінця березня 1774 року – написав роман “Страждання юного Вертера”.

Книга вийшла восени 1774 року й стала європейською сенсацією. Молоді люди по всій Європі одягалися як Вертер (синій фрак, жовтий жилет), деякі навіть наслідували його самогубство. Виник феномен, який назвали “вертеріанством” або “вертер-лихоманкою”. Роман перекладали всіма мовами, його читали від Росії до Америки. Наполеон, за власним зізнанням, прочитав “Вертера” сім разів.

У двадцять п’ять років Гете став найвідомішим письменником Німеччини. Але слава мала й темний бік – його переслідували вертероманки, імітатори, критики. Сам Гете згодом дистанціювався від твору, який написав у молодості, називаючи його “виверженням хвороби”.

Паралельно з літературою Гете продовжував займатися правом, хоча без особливого ентузіазму. Він багато подорожував Рейнським регіоном, знайомився з письменниками й мислителями. У 1774–1775 роках він пережив ще одне бурхливе кохання – до Лілі Шенеманн, доньки банкіра. Вони навіть заручилися, але Гете знову відступив, боячись втратити свободу.

Веймарський період Гете: від бунтаря до державного міністра (1775–1786)

У листопаді 1775 року Гете отримав запрошення відвідати герцога Карла Августа Саксен-Веймар-Айзенахського в його маленькій столиці – Веймарі. Вісімнадцятирічний герцог захоплювався славнозвісним автором “Вертера” й хотів познайомитися особисто. Гете приїхав, сподіваючись затриматися на кілька тижнів. Він залишився на п’ятдесят сім років – до самої смерті.

Карл Август і Гете стали близькими друзями, незважаючи на різницю в соціальному статусі. Молодий герцог був розумний, прогресивний, відкритий до нових ідей. Він переконав Гете залишитися у Веймарі й зробив його спочатку таємним радником, а згодом – міністром. Батько Гете був обурений – син замість блискучої кар’єри в імперському місті погодився служити в захолусному князівстві з населенням близько ста тисяч чоловік!

Але Веймар виявився ідеальним місцем для Гете. Герцогство було настільки малим, що один талановитий чоловік міг реально впливати на всі сфери життя. Гете очолив комісію з гірничої справи, керував будівництвом доріг, займався фінансами, реорганізував армію, опікувався Веймарським театром. Він виявився здатним адміністратором, хоча ця робота забирала багато часу від літератури.

У 1776 році Гете познайомився з Шарлоттою фон Штайн, придворною дамою на сім років старшою за нього, заміжньою жінкою з семи дітьми. Почалися складні, глибокі стосунки, які тривали десять років. Шарлотта стала для Гете музою, наставницею, втіленням ідеалу. Він писав їй щодня, присвятив сотні віршів, вимагав її постійної присутності. Їхні стосунки, ймовірно, залишалися платонічними, що створювало напругу й страждання.

Під впливом фрау фон Штайн Гете змінився. Бурхливий геній “Бурі й натиску” перетворився на витонченого придворного, чемного міністра, стриманого в емоціях. Він навчився самоконтролю, дисципліни, відповідальності – якостей, які стануть основою його зрілої творчості.

У цей період Гете написав відносно мало літературних творів, зосередившись на державній службі й науці. Він вивчав геологію, мінералогію, ботаніку, анатомію. У 1784 році зробив важливе відкриття – виявив міжщелепну кістку в черепі людини, що підтверджувало єдність будови людини й тварин. Це відкриття випередило еволюційну теорію Дарвіна.

Але до середини 1780-х років Гете відчув вигорання. Адміністративна робота виснажувала його, стосунки з фрау фон Штайн стали тягарем, творчі проєкти – зокрема робота над “Фаустом” – застопорилися. Він потребував змін, нових вражень, звільнення від обов’язків.

Італійська подорож: переродження (1786–1788)

3 вересня 1786 року Гете таємно, не попрощавшись навіть із Шарлоттою фон Штайн, втік з Веймара. Він вирушив до Італії – мрії всього його життя. Подорож тривала майже два роки й кардинально змінила поета.

Гете відвідав Верону, Венецію, Рим, Неаполь, Сицилію. Він милувався античними руїнами, вивчав мистецтво Відродження, малював, спілкувався з художниками, насолоджувався італійським сонцем, вином, свободою. У Римі він жив серед німецьких художників, відвідував галереї, копіював скульптури.

Італія стала для Гете місцем духовного переродження. Бурхливий романтик остаточно перетворився на класициста, що шукав гармонії, міри, ясності. Він переосмислив свої ранні твори, продовжив роботу над “Фаустом”, написав п’єси “Іфігенія в Тавриді” та “Торквато Тассо”.

Важливим епізодом італійської подорожі став роман з молодою римлянкою, яку Гете в листах називав “Фаустіною”. Це була перша, очевидно, фізична близькість після років платонічних стосунків із фрау фон Штайн. Досвід чуттєвої любові звільнив Гете від романтичної ідеалізації жінок.

У червні 1788 року Гете повернувся до Веймара зміненою людиною. Шарлотта фон Штайн ніколи не пробачила йому раптового від’їзду й розірвала стосунки. Гете більше не вернувся до придворного життя, зосередившись на творчості й науці. Герцог Карл Август, який залишався вірним другом, звільнив його від більшості адміністративних обов’язків.

Життя Гете з Крістіаною Вульпіус (1788–1816)

Невдовзі після повернення з Італії Гете познайомився з Крістіаною Вульпіус, двадцятитрьохрічною працівницею фабрики штучних квітів. Вона була простою, невишуканою, малоосвіченою – протилежністю аристократичній фрау фон Штайн. Але Крістіана була жвавою, веселою, природною, і Гете закохався.

Він поселив Крістіану в своєму будинку, що викликало скандал у чопорному Веймарі. Придворні дами відмовлялися з нею спілкуватися, називаючи “наложницею”. Але Гете був непохитний. Крістіана народила йому п’ятеро дітей, хоча вижив лише старший син Август, народжений у грудні 1789 року.

Гете та Крістіана одружилися лише в жовтні 1806 року, після французької окупації Веймара, коли Крістіана врятувала будинок і можливо життя Гете під час мародерства французьких солдатів. Офіційний шлюб трохи полегшив її соціальне становище, але повної прихильності веймарського суспільства вона так і не здобула.

Крістіана була для Гете джерелом домашнього затишку, простих радощів, стабільності. Вона вела господарство, піклувалася про нього, не втручалася в творчість. Їхні стосунки були теплими, хоча й позбавленими інтелектуальної глибини. Гете продовжував захоплюватися іншими жінками, писав любовні вірші не Крістіані, але завжди повертався до неї.

Крістіана померла в червні 1816 року після тривалої хвороби. Гете тяжко переживав втрату. Попри всі складнощі, вона була його супутницею протягом двадцяти восьми років.

Дружба з Шіллером: золотий вік німецької літератури (1794–1805)

У 1794 році розпочалася одна з найславетніших літературних дружб в історії – союз Гете і Фрідріха Шіллера. До цього вони знали одне одного, але зберігали дистанцію. Шіллер, на десять років молодший, захоплювався Гете, але вважав його холодним і недоступним. Гете ставився до драм Шіллера з деякою зарозумілістю.

Все змінилося влітку 1794 року після зустрічі в Єнському природничо-науковому товаристві. Вони почали листуватися, обмінюватися ідеями, критикувати твори одне одного. Шіллер переїхав до Веймара (спочатку до сусіднього Єни), і почався найплідніший період в творчості обох.

Шіллер стимулював Гете, підштовхував його завершувати розпочаті проєкти, надихав новими ідеями. Під його впливом Гете повернувся до “Фауста”, закінчив роман “Вільгельм Мейстер”, написав епічну поему “Герман і Доротея”. Шіллер створив свої найвеличніші драми: “Валленштайн”, “Марія Стюарт”, “Орлеанська діва”, “Вільгельм Телль”.

Разом вони працювали над створенням німецької національної літератури, що могла б конкурувати з французькою й англійською. Гете керував Веймарським театром, де ставилися п’єси Шіллера. Вони писали спільні епіграми, полемізували з опонентами, підтримували одне одного.

Дружба завершилася передчасною смертю Шіллера 9 травня 1805 року у віці сорока п’яти років. Гете був спустошений. “Я втратив друга й у ньому половину свого існування”, – писав він. Після смерті Шіллера Гете прожив ще двадцять сім років, але ніколи більше не знайшов такого творчого союзу.

«Фауст» – головний твір у творчості та біографії Гете

Робота над “Фаустом” тривала майже все життя Гете – понад шістдесят років. Перші начерки з’явилися в 1770-х роках, перша частина була опублікована в 1808 році, друга частина – лише в 1832 році, вже після смерті автора.

Легенда про доктора Фауста, який продав душу дияволу в обмін на знання й насолоди, була популярна в німецькій культурі з XVI століття. Гете переосмислив цей сюжет, створивши філософську драму про сенс людського існування, про прагнення до пізнання, про любов і провину, про спокуту.

Перша частина “Фауста” розповідає про вченого, незадоволеного обмеженістю людського знання. Він укладає угоду з Мефістофелем: якщо диявол зможе дати йому мить, про яку він скаже “Зупинись! Ти прекрасна!”, то отримає його душу. Мефістофель спокушає Фауста коханням до юної Маргарити (Гретхен). Історія закінчується трагічно – Маргарита божеволіє й гине, але її душу рятує покаяння.

Друга частина значно складніша, символічніша, філософськіша. Фауст подорожує античним світом, одружується з Оленою Троянською, займається державною діяльністю, осушує болота, створюючи землі для вільного народу. Врешті, він виголошує: “Зупинись, мить! Ти прекрасна!” – не тому, що досяг особистого щастя, а тому що передбачає майбутнє щастя вільних людей на землі, створеній його працею. Мефістофель вважає, що виграв, але душу Фауста рятують ангели – його прагнення до добра, незважаючи на помилки, виявляється важливішим за формальну угоду.

“Фауст” став вершиною німецької літератури, текстом, який вивчають, інтерпретують, ставлять на сцені вже майже два століття. У ньому Гете вклав свою життєву філософію: людина виправдана не досконалістю, а прагненням, не успіхом, а пошуком, не спокоєм, а рухом вперед.

Науковий внесок Гете

Гете був не лише письменником, а й серйозним ученим-самоучкою. Він вважав свої наукові праці не менш важливими, ніж літературні твори. Сучасна наука визнає деякі його досягнення й відкидає інші.

У морфології рослин Гете розробив концепцію “первинної рослини” (Urpflanze) – ідеї, що всі органи рослини (листя, пелюстки, тичинки) є варіаціями одного базового органа. Він сформулював це в праці “Про метаморфоз рослин” (1790). Сучасна ботаніка підтверджує ці ідеї.

В анатомії Гете відкрив міжщелепну кістку у черепі людини (1784), що підтверджувало морфологічну єдність людини й тварин – важливий крок до еволюційної теорії.

У геології й мінералогії Гете зібрав величезну колекцію мінералів (понад 18 тисяч зразків), вивчав формування гір, цікавився вулканізмом і нептунізмом (теоріями походження гірських порід).

Найбільш суперечливим є його внесок в оптику. Гете написав монументальну “Вчення про кольори” (1810), де критикував теорію Ньютона про розкладання білого світла на спектр. Гете вважав, що кольори виникають із взаємодії світла й темряви, а не є складовими білого світла. Фізика довела правоту Ньютона, але феноменологічний підхід Гете до сприйняття кольорів вплинув на філософію, психологію й мистецтво. Художники (зокрема імпресіоністи) знаходили його спостереження корисними.

Гете також займався метеорологією, зоологією, палеонтологією. Його науковий метод базувався на спостереженні, інтуїції, пошуку цілісних взаємозв’язків у природі – підхід, який називають “гетеанською наукою”. Він протиставляв свій холістичний метод ньютонівському редукціонізму.

Пізні роки й останні кохання (1816–1832)

Після смерті Крістіани Гете прожив ще шістнадцять років. Це були роки визнання, слави, але й самотності. Він став живою легендою – до Веймара приїжджали паломники з усієї Європи, щоб побачити великого поета. Гете приймав їх, але зберігав дистанцію, вражаючи одних своєю величчю, а інших – холодністю.

У 1814–1815 роках, вже шістдесятип’ятирічний, Гете пережив бурхливе кохання до тридцятирічної Маріанни фон Віллемер, дружини франкфуртського банкіра. Вони обмінювалися віршами (деякі її вірші Гете включив до своєї збірки “Західно-східний диван”, не зазначивши авторства). Їхні стосунки залишилися платонічними, але надихнули одну з найкрасивіших любовних ліричних циклів Гете.

“Західно-східний диван” (1819) – збірка віршів, натхненна перською поезією, зокрема творчістю Хафіза. Гете відкрив для себе східну культуру й створив німецький еквівалент східної лірики – твори про любов, вино, мудрість, природу.

У 1821 році в Маріенбаді Гете, якому вже було сімдесят два роки, познайомився з дев’ятнадцятирічною Ульрікою фон Леветцов і закохався з юнацькою пристрастю. Він навіть зробив їй пропозицію через герцога Карла Августа, але отримав делікатну відмову. У відчаї Гете написав “Маріенбадську елегію” – один із найпронизливіших віршів про нездійснене кохання в німецькій літературі.

У пізні роки Гете завершив другу частину “Фауста”, працював над автобіографією “Поезія й правда” (1811–1833), писав роман “Вандрівні роки Вільгельма Мейстера” (1821–1829), вів розмови зі своїм секретарем Йоганном Петером Еккерманом, які той записував (опубліковані як “Розмови з Гете”).

Гете спостерігав за епохою, що змінювалася. Він пережив Французьку революцію (яку засуджував за насильство), наполеонівські війни (зустрічався з Наполеоном у 1808 році – імператор сказав йому: “Ось – людина!”), реставрацію монархій, початок індустріальної революції. Він бачив, як романтизм змінює його сучасників і літературний клімат Європи, однак сам залишався вірним ідеї гармонії, внутрішньої рівноваги та класичної цілісності людини.

Висновки

Йоганн Вольфганг фон Гете – це постать, яка виходить далеко за межі літератури. Його біографія є прикладом безперервного духовного розвитку, пошуку гармонії між почуттям і розумом, мистецтвом і наукою, особистою свободою та відповідальністю перед суспільством. Протягом майже восьмидесяти трьох років життя Гете не лише створив шедеври світової літератури, а й сформував інтелектуальний образ цілої епохи.

Творчість Гете – від бунтівного «Вертера» до філософського «Фауста» – відображає еволюцію людини, яка не зупиняється на досягнутому й не боїться сумнівів. Його наукові зацікавлення, державна діяльність, складні стосунки з коханими та глибокі дружні союзи свідчать про цілісність особистості, для якої пізнання світу було формою служіння істині.

Біографія Гете й сьогодні залишається актуальною, адже його ідея постійного прагнення, внутрішнього руху й відповідальності за власний вибір звучить сучасно навіть у XXI столітті. Саме тому Йоганн Вольфганг фон Гете залишається не лише класиком минулого, а живим співрозмовником для кожного, хто шукає сенс, свободу й гармонію в людському житті.

Поширені запитання